Артему Притулі, учню Булаївської гімназії Вінницького району Вінницької області, війна запам’ятається не тільки чиїмись історіями – хлопець з родиною тривалий час жив в окупації, отримав поранення, потім розлуку з батьками. На щастя, родина возз’єдналася і знайшла можливість виїхати на підконтрольну територію України, в село Надросся, на татову батьківщину, де мешкає і зараз.
«Ми до останнього не вірили, що війна затягнеться надовго, – розповідає батько Артема, Василь Васильович. – Ми жили в селищі Козача Лопань Дергачівського району Харківської області, яке розташоване в семи кілометрах від кордону з росією.
З перших днів повномасштабного вторгнення обстріли в нашому селищі не вщухали. Прильоти були у житлові будинки, а сьомого березня снаряд потрапив у будівлю школи. Люди виїжджали, вивозили дітей. Певний час ми з Артемом вдвох жили в селищі, бо дружина з старшою донькою-студенткою більше тижня рятувалися від обстрілів у Харківському метро, майже не виходили звідти. Коли ситуація стала більш-менш спокійною, ми їх забрали додому. 10 серпня – день, коли на наше подвір’я прилетів снаряд і поранив сина (уламки пошкодили руку і живіт). Мене тоді не було вдома – допомагав знайомим перекривати зруйнований дах. Не знаю чому, але Артема російські військові без матері відвезли до лікарні у м. Бєлгород, прооперували (дістали 3 уламки), після чого направили до Москви. Поранення сина стало серйозним поштовхом для евакуації на підконтрольну територію. Відразу після того, як стан Артема стабілізувався, вирішили виїхати на мою батьківщину, у село Надросся. Але через втрачене свідоцтво про народження Артема на кордоні з Литвою нас не випускали. Тоді ми прийняли рішення, що дружина з донькою виїдуть вдвох, відновлять на підконтрольній території документ Артема і передадуть нам. Так і зробили. Це був складний процес, але завдяки добрим людям на початку жовтня ми отримали свідоцтво про народження Артема. Маршрут повернення в Україну лежав через Латвію, Литву та Польщу. В селі Надросся нас добре зустріли, Артем разом з однолітками почав ходити у Булаївську гімназію, наздогнав пропущений матеріал, гарно вчиться. Найголовніше – це безпека, тому ми зараз тут. Живемо в батьківському будинку, отримуємо підтримку від держави і місцевої влади, тримаємо невеличке господарство. Сподіваємося, що скоро закінчиться війна і почнуть відбудовуватися зруйновані міста. Повертатися найближчим часом в Козачу Лопань не збираємося – тільки після нашої Перемоги і відновлення інфраструктури. Взагалі в нашому селищі раніше мешкало 6,5 тис людей, з яких 800 – це діти. Дехто повернувся в свої домівки, але перебувати там ще небезпечно».
Артем також поділився спогадами про час перебування в окупації. Він дуже переживав за маму, бабусю і сестру Олександру, коли вони жили в метро під час наступу рф на Харків. Хлопець згадує: – 7 березня нам вдалося на власному автомобілі виїхати до Харкова, щоб забрати маму, сестру та бабусю і, по можливості, закупити продукти харчування. По дорозі нам траплялися розбиті колони ворога, назустріч рухалася їхня техніка – БМП, танки, колони автомобілів. Зв’язку не було. Люди згуртовувалися і підтримували один одного як могли… В кінці квітня, якраз на Страсну п’ятницю, відбулися вуличні бої між ЗСУ та загарбниками. Нажаль, нашим воїнам не вдалося визволити території, та вони не спинялися і своїм основним завданням бачили нанесення якнайбільших втрат ворогу в техніці та живій силі. росія організовувала вивіз населення з підконтрольних їй територій, наша сім’я трималась як могла…
Як розказав Станіслав Анатолійович Бедрак, директор Булаївської гімназії, незважаючи на те, що через війну Артем пів року не навчався в школі, він не тільки засвоїв програму, а й показує гарні результати у навчанні. Артем добрий, товариський, працьовитий; бере активну участь у житті школи, любить спорт; мріяє пов’язати своє життя з залізницею.
Який би шлях не обрав Артем, сподіваємося, що з його цілеспрямованістю він доб’ється значних успіхів і зробить свій вагомий внесок в розвиток нашої держави.
Головний спеціаліст відділу освіти Погребищенської міської ради Тетяна МАРКОВА
