Згогурін Данііл, учень 10 класу КЗ «Погребищенський ліцей №2», приїхав з родиною у село Дзюньків Вінницького району Вінницької області 9 квітня з міста Маріуполь Донецької області.
Ми поспілкувалися з мамою Данііла, Мариною Володимирівною, яка розповіла про складне і страшне життя в окупації: як вони з дітьми рятувалися від обстрілів; шукали питну воду, їжу (на щастя, молодший син Максимко був на грудному вигодовуванні); як були налякані гулом літаків, які скидали бомби на місто – одна з них влучила на подвір’я пологового будинку…
Ми не будемо говорити про вже відомі на весь світ жахіття, пов’язані з загибеллю маріупольців. Зупинимося на тому, як ця родина все ж змогла евакуюватися з міста. Проблемою було те, що Марина Володимирівна медпрацівник і як повідомила їй колежанка, у фільтраційних пунктах (їх треба було пройти перед «вільним» переміщенням між містами самопроголошеної днр або для виїзду на підконтрольну територію України) вже були списки всіх медиків, тому їхати на фільтрацію не було сенсу: медиків не випускали з міста, навіть тих, які перебували у декреті. «Нічєго, ви же помнітє, как лєчіть больних», – відповідали. Обстріли у місті не вщухали.
Було дуже страшно, особливо за дітей. Тому, на свій страх і ризик, покладаючи велику надію на 4-місячного Максимка (чули про випадки, що з дітьми до року можуть пропустити без фільтрації), родина (разом з ними була бабуся, мама чоловіка) 5 квітня на власному авто вирушила на Луначарське кільце (розвилка на Бердянськ), звідки, за чутками, від’їжджали евакуаційні автобуси, за якими можна було їхати колоною. Але коли о 12 годині приїхали у Мангуш, де скупчилася величезна черга машин (деякі люди стояли по 4 доби), дізналися, що годину тому надійшов наказ не випускати чоловіків – пропускали лише машини, за кермом яких були жінки. Родина Данііла, як і більшість людей, залишилися ночувати в машині серед поля, а зранку мама хлопця з іншими жінками, в машинах яких були немовлята почали просити пропустити їх. Після перевірки авто і документів їхню машину все ж пропустили. Приїхавши до Луначарського кільця, дізналися, що евакуаційного автобуса не було, «зелений коридор» також не дали. Люди (приблизно на 15 автівках), які тут зібралися, все ж вирішили їхати далі. Більше трьох діб родина їхала до родичів у Дзюньків через Мангуш, Бердянськ, Запоріжжя, Умань.
Саме тут, на Вінниччині, вони почуваються у відносній безпеці. Зараз Данііл навчається в Погребищенському ліцеї №2. Незважаючи на те, що за бажанням батьків навчання проходить у дистанційній формі, він добре навчається і має певні успіхи: цього року посів І місце в ІІІ етапі Всеукраїнських учнівських олімпіад з інформаційних технологій. Гарні відгуки ми почули про Данііла від директора ліцею Марії Іванівни Журавльової і класного керівника Валентини Костянтинівни Ярошенко: учень показав себе старанним, дисциплінованим, працелюбним, уважним; виявляє інтерес до всіх предметів, але перевагу віддає предметам математичного напряму.
Данііл також нам розповів, що найбільше його цікавить програмування, ІТ-технології. Він займається самоосвітою в цьому напрямку і хоче по закінченню школи вступити до ВНЗ, стати ІТ-шником. Але, більш за все, хлопець мріє про перемогу і якнайшвидше повернення додому, на Донеччину.
Мама Данііла на запитання, чи планують вони після перемоги повертатися у Маріуполь, відразу відповіла: «Так» і після маленької паузи додала:
– А як інакше? Це наше місто: ми в ньому народилися, там минуло наше дитинство, народилися діти… Хоч ми і виїхали, там залишилася частка нашої душі, і незважаючи на те, що місто зруйноване і окремі його квартали просто зрівняли з землею, ми все одно повернемося і будемо його відбудовувати. Як медик, я скажу, що ми ж не кидаємо хвору людину навіть з тяжким захворюванням: за неї боряться і лікарі, і рідні люди. Так і наш Маріуполь – ми будемо його «лікувати»: відбудуємо і зробимо ще краще, ніж він був до війни.
Ми побажали Даніілу і його родині, щоб скоріше збулася їхня мрія щодо повернення у рідне місто, яке було, є і буде українським.
Головний спеціаліст відділу освіти Погребищенської міської ради Тетяна Маркова
