Афганська війна належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу. Вона залишається «білою плямою» новітньої історії.
15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, не почувши довгожданного - «Мамо, я живий...».
Правда про Афганську війну … вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. Афганська війна брудна, неоголошена. А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, каліцтво, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі. У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика…
За десять років в Афганській війні взяли участь 160 тисяч українців. Загинули близько 3 тисяч. Війська виводили у 1989-му, коли Радянська імперія розпадалася. Бойові дії на території чужої держави приховували, повідомлення звідти цензурували. Тривалий час забороняли публічні похорони загиблих в Афганістані, не можна було й вказувати на могилах місце їхньої загибелі. А коли гриф секретності зняли — суспільству вже було не до того.
Афганська війна швидко стала чимось з минулого, її залишили непроговореною. СРСР вже не існував, а незалежна Україна «не була винна» ветеранам-афганцям. Тож, коли ті повернулися, чули: «Ми вас туди не посилали». Системи реабілітації на початку 1990-х не існувало, тож чимало ветеранів закрилися в своїх громадах, наодинці переживали посттравматичний синдром.
Україна визнала війну СРСР агресією проти Афганістану, але воїни-українці, що брали в ній участь, прирівняні до учасників бойових дій. Як з'ясувалося, через більш ніж 30 років чимало з них досі не говорили з родинами про свій досвід. Багато афганців пішли воювати на Донбас, разом із синами.
Кілька наших односельців - Ткачук Юрій, Ткачук Анатолій, Бабич Віктор, Хуторний Юрій, Рудаков Олег, Мельник Євген (загинув) були учасниками афганської війни.
Євген Мельник. Хлопчик народився в сім’ї Мельників Олександра та Єфросинії. Женя був наймолодшим сином. Зростав енергійним, життєрадісним. В шкільні роки мав артистичні здібності. Батьки довго не знали, куди потрапить їх син, а потім прийшов лист з Афганістану. За рік мав 12 спеціальних відряджень від двох тижнів до місяця. За півроку до завершення служби батькам стали надходити подяки. Той день, коли Євгена привезли додому в цинковій труні, рідні не можуть забути і через кілька десятиліть. Горе та біль втрати надломили батьків, проте не зламали. Мати почала шукати однополчан сина, щоб дізнатись, що ж трапилось з її Женькою та як він загинув. Вона почала писати та шукати. Знайшла дев’ятьох, а десятий знайшов її сам. Жінка відшукала хлопця з Росії, у якого на руках помер її син, раніше саме його врятував Євген.
Пам’ять про Євгена безперечно жива і в нашому селі. У школі є куточок пам’яті. Щороку 8 травня п`ятикласники вшановують пам’ять покладанням квітів на могилу воїна. Одне з полів села та вулиць носить ім’я Жені Мельника.
15 лютого 2022 року в Плисківському ЗЗСО пройшли виховні заходи, приурочені вшануванню пам`яті українців, що воювали та загинули на території чужих держав. Шкільна бібліотекарка Ірина Тлустенкопідготувала тематичну виставку та стенд «Афганська війна та українці». Старшокласники провели лінійку-реквієм «Біль чужої війни». Вшанували пам`ять загиблих земляків хвилиною мовчання. Сільський староста Руслан Рябцун, кілька учнів та вчителів поклали квіти до пам`ятника Євгену Мельнику на місцевому кладовищі та відвідали його стареньку матір Єфросинію Мельник. Завітали також і до Ніни Надич, син якої, Володимир Надич, загинув на теренах Чехословаччини, відвідали й ветеранів-афганців.
Більше 76 років тому було покладено край нацизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.
Пам’ятаймо ж і ми з вами ветеранів, виявляймо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони на це заслуговують.
Хай буде все, що має бути:
І тихі радощі життя,
І слів чужих важке каміння...
Мені не треба співчуття.
Мені потрібне розуміння.
Катерина Конопко, вчитель історії КЗ «Плисківський ЗЗСО І-ІІІ ст..»
